Читать онлайн книгу "Ліна Костенко"

Лiна Костенко
Олег Вiкторович Кудрiн


Знаменитi украiнцi
Лiна Костенко (1930 р. н.) – видатна украiнська письменниця, лауреат багатьох премiй i вiдзнак, представник поколiння «шiстдесятникiв». Здолавши усi труднощi й заборони, ii твори знайшли шлях до свого читача, назавжди оселилися у його серцi i стали класикою украiнськоi лiтератури.

Попри те, що поезii та проза Лiни Костенко перекладенi багатьма мовами i вiдомi далеко за межами Украiни, про саму письменницю вiдомо небагато, адже вона надае перевагу бiльш усамiтненому способу життя. Ця книжка – спроба глибше пiзнати поетесу як дитину, студентку, дружину i маму, громадянина i патрiота своеi краiни, просто Людину зi своiми думками, хвилюванням, радощами i болем. Це – спроба осягнути ii шлях, щоб краще зрозумiти глибоку суть шедеврiв, створених Лiною Костенко.





Олег Кудрiн

Лiна Костенко





Ржищiв – наш Макондо-на-Днiпрi


Народилася Лiна Костенко в маленькому мiстечку Ржищевi, на пiвдень вiд Киева, на правому березi Днiпра. І одного тiльки ii випадкового зауваження, мовляв, мiсто дитинства схоже на Макондо з маркесiвських «Ста рокiв самотностi», досить для томiв дослiджень. Макондо – вигадане мiсто, що нiколи не iснувало. Але тiльки доти, доки не було описане колумбiйським генiем. А пiсля цього воно – частина реальностi, одна з моделей свiту, в якiй так чи iнакше вiдбиваються iсторичнi подii, долi, люди, архетипи. На пiдтвердження своеi думки про подiбнiсть Ржищева i Макондо Лiна Костенко говорить саме про таких – архетипових – людей i про такi образи: загадкова красуня, описана в ii вiршi, як «ота сама Ївга»; садиба таких собi Главацьких, де вночi нечиста сила кидалася з печi полiнами; баба Мар’юшка, за неперевiреними даними, вiдьма, за якою ходив чорний мiстичний кiт; мертва гадюка, нiби як знайдена бiля вiвтаря занедбаноi церкви.

Лiтературознавцi колись назвали таку прозу «магiчним реалiзмом». Але якщо вiдiрвати це словосполучення вiд смислу, що накопичився за ним, i примiряти до поезii самоi Костенко, то побачимо, як точно воно ii характеризуе. Все реальне i нереальне, магiчно пiдсвiчене якимось вищим смислом, вiд чого здаеться правдивiшим i точнiшим за саму реальнiсть…

Ржищiв – узагалi гарне мiсце для народження одного з украiнських нацiетворцiв. Скiльки в ньому всього вмiстилося – на маленькому просторi мiстечка з населенням до 10 тисяч! Тут вражаюча глибина, не тiльки днiпровська, але й iсторична. Поселення неолiту. Трипiльська культура. На такому тлi Іван-город, згадуваний у лiтописi 1151 року, видаеться юним (хоч i залишилася вiд нього сама тiльки Іван-гора). А далi – руйнування Батиевою ордою, вiдновлення та входження до складу Великого князiвства Литовського, Речi Посполитоi. Магдебурзьке право, отримане вiд короля. І вiйни, повстання – вiд Хмельниччини до Колiiвщини. Але закiнчилося все лише входженням до складу iншоi iмперii – Росiйськоi.

А в лiсi за Ржищевом був давнiй чоловiчий Спасо-Преображенський монастир, до 1794 року – греко-католицький. 1852 року його реформували i зробили жiночий монастир. Кажуть, черницею там була сестра росiйського письменника Миколи Лескова. Інодi вiн приiжджав до неi в гостi та iхав далi, вниз по Днiпру, на могилу Шевченка.

Скiльки надiй нiс вiльний 1917 рiк! Але Украiнська держава не змогла консолiдуватися. Вторгнення Червоноi армii, нав’язана вiйна, поразка УНР. І, як наслiдок, найстрашнiше горе – Голодомор. Ржищiвський район, який тодi iснував, був одним iз найбiльш постраждалих на Киiвщинi. А потiм знову – Велика Вiйна. З величезними жертвами, особливо страшними, тому що втрат не рахували i про те, як iх зменшити, не думали. Жахливий «Киiвський котел» у 1941-му. А в 1943-му – жертовний «Букринський плацдарм» (вiд назви села Букрин, за 20 кiлометрiв нижче по Днiпру). Потiм, уже за часiв «Миру – мир!», затоплення навколишнiх чорноземiв i церков Канiвським водосховищем у 1974—1976 роках…

Маленьке мiстечко, таких тисячi, але язик не повернеться сказати, що вiн на узбiччi свiтовоi iсторii.

Існуе багато версiй походження iменi Ржищева. Вiд злакового «рожище»; вiд згадуваного в лiтописi стародавнього «вжище»; вiд польського «rzesza» – натовп. Але найулюбленiша в народi версiя – легендарна, що виводить Ржищiв од слiв «ржи ще», нiбито сказаних козаком його коню. Існуе кiлька варiантiв цiеi легенди. Лiнi запам’ятався найдраматичнiший iз них.

Пiсля бою конав од ран козак. Та лежав вiн в урвищi пiд Іван-горою так що, не вiдразу знайдеш. Чекаючи допомоги товаришiв, просив свого коня: «Ржи ще, коню, ржи ще!», щоб побратими знали, де шукати. Та, певно, всi загинули, i не прийшла до нього допомога. «Так було чи не так, а менi з дитинства той кiнь iрже i козак умирае пiд Іван-горою. І нема кому його китайкою вкрити»[1 - Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 127.]. Яке напруження – мов у античному мiфi, трагедii, оперi. Щось подiбне характерне i для вiршiв Костенко, присвячених старшим родичам, родоводу. Там трагедii, може, i трохи менше, але пiднесенiсть викладу – приблизно така ж. Хiба що пом’якшуеться самоiронiею, м’яким украiнським гумором.

Наприклад, «Люблю легенди нашоi родини». Це розповiдь про те, як украiнськi жiнки, образившись, умiють на якийсь час замовкнути настiльки вагомо i сильно, що вся сiм’я швидко розумiе, як помилялась, i просто благае перервати мовчання (а в ваших родинах таке бувало, бувае?). З перших рядкiв читача заполоняе епiчний запал, гiдний «Енеiди»:

Люблю легенди нашоi родини,
писати можна тисячу поем.
Коли були ще баба молодими,
вони були веселi, як Хуррем[2 - Костенко Лiна. Неповторнiсть: Вiршi, поеми. К.: Молодь, 1980. С. 178.].

(По-тюркськи «хуррем»— «весела», прiзвисько Роксолани при дворi Сулеймана Пишного. – Прим. авт.).



Розгортаючись у часi та рядках, сiмейна сварка родини Костенко набувае рис усесвiтньоi дисгармонii, вселенського розладу:

Вони не те щоб просто так мовчали, —
вони себе з живущих виключали,
вони робились бiлi, як стiна.
Вони все розумiли, вибачали,
але мовчали, тяжко так мовчали,
неначе в них вселився сатана[3 - Там само.].

Але коли вже читач починае всерйоз хвилюватися – як би не було лиха, Лiна легко i витончено виходить на мирний фiнал, присмачений до того ж появою припасiв i, мабуть, швидкою вечерею:

Коли ж вони вiдходили потроху
i вже од серця зовсiм одлягло,
вони капусту вносили iз льоху,
i бiльш про це вже мови не було[4 - Костенко Лiна. Неповторнiсть: Вiршi, поеми. К.: Молодь, 1980. С. 179.].

«Веселий привид прабаби» теж дещо оманливий за назвою, але вже з протилежним знаком. Пiсля такого заголовка чекаеш продовження теми «веселi, як Хуррем». Але нi, тут усе iнакше: з перших рядкiв – вибачення, що годi й шукати тепер могилу прабабусi, бо в холоднi военнi зими люди порубали хрести на дрова. Потiм ми дiзнаемося, що прабабусi – 110 рокiв. (Отже, спiлкування з нею в днiпровському Макондо було на десять рокiв бiльше, нiж у Маркеса – самотностi). У сорока рядках (поетичнi сороковини?) поетеса викладае життя прабабусi та ii чоловiка, прадiда. Факти цi самi по собi цiкавi (вона – з благородних, вiн – мужик, який украв наречену, i за це його вiддали у миколаiвську солдатчину). Але все це для поетеси лише привiд поговорити про iнше – про зiр, але не звичайний, а душевний: «Коли Ви навiть ослiплi, то Ви не те щоб ослiпли, / а так, – Ви просто не бачили деяких прикрих речей». І в фiналi – вражаючi рядки:

Але Ви таки вставали, хоч як було через силу,
сiдали косу чесати, немов iшли до вiнця.
Кивали пальцем онуцi i тихо ii просили:
– Подивися на мене у дзеркало. Цей гребiнь менi до лиця?[5 - Костенко Лiна. Веселий привид прабаби. URL: https://www.rulit.me/books/lina-kostenko-poeziya-read-410864-14.html]

Не на обличчя мала подивитися правнучка, а в дзеркало, нiби очима самоi прародительки, душевним ii поглядом 110-рiчного вiку. (І це ж – метафора всiеi працi поета, письменника, поводиря – то дивитися чужими очима, то iншим розкривати очi на те, що самi вони побачити не можуть. Внутрiшнiй погляд i водночас – вiддзеркалювання.)

Інша найважливiша «легенда Нашоi родини» – «Храми» про дiда Михайла. Основи його безсрiбницького iснування, планку його вимогливостi, зверненоi на себе, пiднято до бiблiйноi – без перебiльшення – висоти: «Вiн був святий. Вiн жив непогрiшимо. / І не за грошi будував свiй храм».

Мiй дiд Михайло був храмостроiтель.
Возводив храми себто цiлий вiк.
Вiн був чернець, з дияволом воiтель,
печерник, боговгодний чоловiк.
Вiн був самiтник. Дуже був суворий.
Мiж Богом-чортом душу не двоiв.
І досi поминають у соборах:
храмостроiтель Михаiл[6 - Костенко Лiна. Неповторнiсть: Вiршi, поеми. К.: Молодь, 1980. С. 177.].

Дуже показовим е оце «душу не двоiв».Одразу ж пригадуеться Гриць iз «Марусi Чурай», роздвоена душа якого – одна з основних характеристик.

Грицько ж, вiн мiряв не тiею мiркою.
В життi шукав дорогу не пряму.
Вiн народився пiд такою зiркою,
що щось в душi двоiлося йому.
Вiд того кидавсь берега до того.
Любив достаток i любив пiснi.
Це як, скажiмо, вiрувати в бога
i продавати душу сатанi[7 - Костенко Лiна. Маруся Чурай: Іст. роман у вiршах. К.: Радянський письменник, 1979. С. 22.].

Так, «вiд протилежного», двома дзеркальними опозицiями «пiснярка Маруся – грошолюб Гриць», «грошолюб Гриць – храмостроiтель дiд Михайло», Чурай перетворюеться майже на родичку Костенкiв, принаймнi – по духу.

Моральний камертон Михаiла (не архангела, а дiда) i внутрiшнiй погляд прабабусi (згадаемо, що в заголовку – «привид прабаби», тобто натяк на метафiзику) – найважливiша частина спадку, залишеного внучцi пращурами.

До шести рокiв Лiна росла здебiльшого в Ржищевi: «Мати працювала в Киевi, часи були важкi, природно, що вона поiхала народжувати до своеi матерi. Потiм батьки мене забрали, але часи настали ще важчi, i я знову опинилась у бабусi. І от оце вже була казка»[8 - Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 124].

Але перш нiж перейти до казки, подивимося на поетичнi спогади Костенко про те, коли i як вона вiдчула свое «Я» i навколишнiй iй свiт:

Стоiть у ружах золота колиска.
Блакитнi вii хата пiднiма.
Свiт незбагненний здалеку i зблизька.
Початок е. А слова ще нема.
Ще дивен дим, i хата ще казкова,
i ще нiяк нiчого ще не звуть.
І хмари, не прив’язанi до слова,
от просто так – пливуть собi й пливуть.
Ще кожен пальчик сам собi Бетховен.
Ще все на свiтi гарне i мое.
І свiтить сонце оком загадковим.
Ще слiв нема. Поезiя вже е[9 - Костенко Лiна. Триста поезiй. К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2012. С. 293.].

І знову – якi спiвзвучнi цi рядки зi словами, укладеним у вуста Марусi Чурай: «Душа летить в дитинство, як у вирiй, бо iй на свiтi тепло тiльки там». Напевно, ще й тому цей роман у вiршах стоiть осiбно у творчостi Костенко: дуже вже багато в ньому особистого, не те що навiть вiдчутого, а того, що глибинно мiститься в особистостi автора.

Звернiть також увагу – «хата ще казкова». Але з iншого боку – i вже казкова. Тому що казка – це надовго, принаймнi – на найближчi роки, якi в дитинствi здаються нескiнченнiстю. І ось дитячий свiт Лiни по-справжньому, усвiдомлено казковий:

У запiчку гномик плямкае.
Цвiркунчик завiв руладу.
Тихенько цокнула клямка —
Бабуся iде iз саду.
Глуха сiнешна акустика.
За лиштву чiпляються айстри.
Бабуся скидала хустку
І ставала бiла, як айсберг.
А я, дiждавшися мужньо,
Не зводжу з неi очей.
А хатка, як бiла мушля,
На самому днi ночей.
Жаринка в печi зачаена,
Снiпка перевесло туге…
Таке все тодi звичайне,
Таке все тепер дороге![10 - Костенко Лiна. Неповторнiсть: Вiршi, поеми. К.: Молодь, 1980. С. 113.]

Зауважте, ця бабуся, порiвняно з «веселим привидом прабаби», молода i сильна – в саду працюе. Але все одно – сива, як айсберг.

Продовжимо, однак, казкову тему, в яку впадае вiчна рiка («рiчка дитинства»), вплiтаеться маленький-великий сад («сади свободи»): «І от це вже була казка. І та “хатка, як бiла мушля, / на самому днi ночей”, i гарбуз, що ходив по городу i питався свого роду… Повенi теж були, але це вже й “садiв квiтучi повенi". У бабусi був сад, невеликий, але для мене, малоi, вiн був дуже великий. Мандрiвка в сад — цiла пригода. То була окрема загадкова краiна. Одна яблуня називалася “заячi мордочки”, iнша – “антонiвка”, ще iнша – “ранет-шатане” або просто “щетина”. Заячi мордочки виглядали з листя, надували щоки, я боялася надкусити яблучко: ще запищить! Сусiдський сад був iще бiльший, такий старий, аж сутенiло вдень. Дiтям не дозволяли туди ходити, там була криниця, де “йшла киця по водицю, та й упала у криницю”. Ми, ясно, прокрадалися, заглядали через цямрину, хотiли врятувати кицю. Усе жило, шелестiло, шарудiло, тьохкало. Їжаки ходили у дикiй морквi. Лелека, який принiс мене, стояв високо на однiй нозi. Я вмiла iмiтувати його голос. Вiн менi вiдповiдав <…> Моя свобода була — цi сади. І рiчка мого дитинства — Днiпро»[11 - Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 124—125.].

Коли дитинство вийшло за межi вiзочка, Лiна виявилася дiвчинкою допитливою, жвавою, непосидющою. І неслухняною – вона весь час намагалася втекти. За це бабуся називала ii «шура-бура». (Це, напевно, та сама «шура-бура», яка «комарика з дуба здула» в жартiвливiй народнiй пiснi. Втiм, цей вислiв цiлком самоцiнний в Украiнi – вiд сусiдiв, тюркського surada-burada, що означае залежно вiд контексту «там i сям», «туди-сюди».)

Одна з таких утеч особливо запам’яталась: «Одного разу я прорвалась на вулицю, рочкiв менi було неповних п’ять. Дорослi за мною, але що бiльше мене доганяють, то далi я бiжу. Вони благають зупинитися, а я – чимдуж. Вискочили маминi кузини i теж за мною. Кричать, гукають, а я вже добiгаю до берега. Якби вони зупинились, може б, i я зупинилась. А вони в жаховi, що дитина втоне, пiдступають ближче, простягають руки, а я вiдступаю у Днiпро. І коли вже вода доходить менi до шиi, я кричу: “Дайте менi свободу хоч тут!”»[12 - Там само. С. 125—126].

Днiпро – як укриття, як прихисток свободи. «Рiчка мого дитинства – Днiпро». Велика рiка Украiни, що дiлить ii навпiл, i цi ж двi половини об’еднуе. У спогадах Лiни Днiпро мае особливу роль. Ось зримо-яскрава, багатобарвна замальовка: маленька – три рочки – дiвчинка на березi великоi рiки, вдень i ввечерi:

В Днiпрi купаеться Купава. Менi ще рочкiв, може, три.
А я чекаю пароплава iз-за трипiльськоi гори.
Мое нечуване терпiння iще нiхто не перемiг,
бо за терпiнням е Трипiлля, а за Чернiговом – Чернiг.
Чернiг страшний, вiн дуже чорний. Як звечорiе на Днiпрi,
Чернiг сiдае в чорний човен i ставить чорнi ятерi.
І тi корчi, i те корiння, розмите повiнню з весни,
i золотаве звечорiння в зелених кучерях сосни.
І тi роки, що так промчали, i пароплав той, i гора…
Це вже невидимi причали в глибокiй пам’ятi Днiпра[13 - Костенко Лiна. Сад нетанучих скульптур: Вiршi, поема-балада, драматичнi поеми. К.: Радянський письменник, 1987. С. 24.].

Вiрш називаеться «Акварелi дитинства» . Однак пейзаж тут не просто по-дитячому яскравий, але i фiлософсько, по-дорослому глибокий. Потiк дитячих спогадiв невiддiльний вiд «глибокоi пам’ятi Днiпра», неквапливоi його течii.




Три кузини, Фройд i д’Аннунцiо


А ось Лiнi – п’ять рокiв. І вона вже не просто шура-бура, а шура-бура, яка вмiе читати!

Бувае часом дивне вiдчуття, —
що час iде, а я собi окремо.
Менi п’ять рокiв. Я iще дитя.
Люблю цукерки i читаю Брема.
Все щось майструю, думаю, дивлюсь,
таке мале, уперте i шалене.
Росту. Смiюсь. Нiчого не боюсь…[14 - Костенко Лiна. Триста поезiй. К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2012. С. 294.]

Дiвчинка читае Альфреда Брема. Що саме – не уточнено, але майже напевно це «Життя тварин». Знаючи про це, вже i на попереднiй вiршований фрагмент дивимося iнакше. Так ось звiдки там i лев, i крокодил! І не випадковим словом – а розгорнуто: «Повзе, як спраглий крокодил», «левино-жовтi береги / Лежать, на кiгтi похиливши зелену гриву шелюги».

Брем розширюе ii погляд, ii горизонт, небокрай, роблячи його безкрайнiм. При цьому казка нiби поеднуеться зi строгим знанням (нехай i поданим у науково-популярному виглядi). І ось вже каменi на притоцi Днiпра, Легличi, що тече крiзь Ржищiв, – не просто каменi, а стадо тропiчних звiрiв, яке живе у злагодi з украiнськими волами i лелеками. (Ось тiльки шулiки вбитого шкода.)

Чомусь пам’ятаю, що рiчка звалася Леглич.
Було в нiй камiння – як сто бегемотячих спин.
А той цибатий, на клунi, звався лелечич.
А те запахуще – любидра, канупер i кмин.
Чомусь пам’ятаю – вночi ревли бегемоти.
Виходили з рiчки i дуже чомусь ревли.
І падали грушi, i звались вони бергамоти.
Воли ремигали, i звались вони – воли.
Чомусь бегемоти випивали рiчку щолiта,
І пирхали важко рудими нiздрями злив.
Чомусь пам’ятаю, як плив мiж камiнням шулiка,
Убитий шулiка чомусь мiж камiнням плив…[15 - Костенко Лiна. Триста поезiй. К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2012. С. 216.]

Утiм старожили Ржищева розповiдають, що в цьому вiршi справа не тiльки в Бремi та дитячiй фантазii. Лазеньку на березi Леглича поставили бiля порожистого мiсця – там течiя обтесала каменi до гладенькоi округлостi, так що всi, а не тiльки Лiна, називали це мiсце «бегемотиками». Щоправда, у вiршах вони виростають до бегемотiв i оживають: ревуть ночами та випивають рiчку влiтку. Що Лiна Костенко пам’ятае iм’я рiчки, не е дивним. Хата, в якiй вона жила, стояла якраз на березi Леглича. (До речi, Ржищiв за формою схожий на кривувато виписану лiтеру «Т»: вiн витягнутий уздовж рiчок – Днiпра та Леглича, що впадае в нього.)

Одного разу Лiна, ще маленькою дiвчинкою, яка не вмiе плавати, стала рятiвницею. Тонув, як потiм виявилося, сусiдський хлопчик Вiталик, молодший за неi. Але Лiна про все це не знала, коли почула крик листоношi, що йшов повз неi: «Рятуйте дитину!» Не роззуваючись, скотилася по схилу, в бур’янах i колючках, i шубовснула у воду. Згадала (чи вичитала?), що потопельникiв треба хапати за волосся. А вiн-бо стрижений! «Чорнява голiвка то з’явиться над водою, то знову тоне. А в цьому мiсцi глибоко, немае дна пiд ногами. Сама не знаю як, та якось викинулася з ним на берег, щось чула про штучне дихання — тисну на груди, а йому з рота — фонтанчиком вода. То я схопила його i потягла до дорослих»[16 - Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 129.]. Дотягла. Пора була пiд осiнь – прохолодно, вечорiло рано. У двох дворах, рятiвницi та врятованого, розвели багаття, дiтей укрили ковдрами. А якщо вже багаття, жар, то i спекли щось – i вже передають з рук у руки печену кукурудзу та картоплю.

…Але не тiльки Брема читала юна Лiна. У неi була «багатюща дитяча бiблiотека», – вся, як вона каже, тодiшня дитяча лектура. Однак шкода, що одного разу бiблiотеку, пiдвiшену в сараi в кошику, з’iла коза. Лише одну книгу вона вiдмовилася спожити – некрасiвського «Дiда Мазая». Цiкаво, що прочитавши ii, дiвчинка зрозумiла майже все – крiм якихось «дупелiв», яких стрiляв Мазай вже у другому рядку мiнiпоеми. Що цiкаво, три кузини цього слова теж не знали, хоча, як окремо зауважуе Костенко, були начитаними, ерудованими.

«Три кузини», двоюрiднi маминi сестри, взагалi посiдають значне мiсце в ii спогадах. У Ржищевi Лiна була i пiд iхньою, а не лише бабусиною опiкою. Три сестри дуже полюбляли квiти, вирощували iх у саду, тому опис-представлення також стае схожим на казковий:

Немов чарiвнi декорацii —
жасмин, троянди i бузок.
Кузини маминi, три грацii,
як три принцеси iз казок.
Якi ж були вони вродливi,
три Лади-Либедi тодi!
І трiшки-трiшки вередливi,
i дуже-дуже молодi.
До них у гостi ми приходили,
вони жили через город.
О тихий сад мойого подиву,
де сливи звалися ренклод![17 - Костенко Лiна. Триста поезiй. К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2012. С. 92.]

За словами Костенко, краса «трьох принцес» була дуже рiзною: «Одна епiчна красуня, важкувата i волоока, за деяку манiрнiсть ii в нас називали “Пуркуа". Друга — весела, жвава й дотепна, працювала на телефоннiй станцii. Третя — класичний тип Попелюшки, тиха i непомiтна, красуня, коли придивишся»[18 - Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 124.].

Була, щоправда, i четверта сестра, Сусанна. Про неi Лiна Василiвна згадувала рiдше i окремо вiд «трьох кузин», по-перше, тому що жила вона в Киевi i приiжджала до Ржищева тiльки влiтку, по-друге, бо загинула пiд час вiйни. Але в дитинствi ця кузина теж справляла величезне враження на дiвчинку – адже Сусанна була художницею! Вона ставила в саду мольберт i писала акварелi – бузок, троянди: «Виходила вранцi в туманi — вся в бузковому мiж бузкiв. Я залягала в травi й чекала, коли вона з’явиться. Це називалося — побачити тiтку в туманi. У мене збереглася одна ii акварель»[19 - Там само.].

Забiгаючи наперед. Шестирiчною Лiна з бабусею переiде жити до мами з татом до Киева. Але влiтку, на канiкули, вона часто навiдуватиметься до Ржищева. І ось поки мама говорила про щось iз сестрою, дев’ятирiчна Лiна брала з припiчка бiля печi й читала зовсiм вже дорослi книжки: «З того всього я мало тодi розумiла, хiба що вкрай здивувалася, чому Д’Аннунцiо подобалися жiнки з низьким лобом. А з Фройда нiяк не могла втямити, що таке “тотем” i “табу”»[20 - Там само.].

Зупинимось i замислимося. Нас дивував факт, що п’ятирiчна дiвчинка читала Брема. А як вам те, що в дев’ять дитина читае Фройда i д’Аннунцiо?! Нехай навiть, що природно, мало що розумiла з прочитаного. Але щось найпростiше все ж розумiла. А якщо i не розумiла, то все одно – засвоювала, «записуючи» в пiдсвiдомостi, «на пiдкiрцi». Важливо розумiти, що це не казус, не курйоз, а дуже важливий факт для розумiння умов становлення особистостi Костенко.

За наведеним спогадом навiть можна вiдновити, якi книжки «пiдчитувала» дiвчинка за кузинами. Що стосуеться Зигмунда Фройда, – це «Тотем i табу»[21 - Фрейд Зигмунд. Тотем и табу: Психология первобытной культуры и религии. Пер. с нем. М. В. Вульфа. М.—Пг.: ГИЗ, 1923.] (перше видання нiмецькою – 1913 року). У цiй працi мислитель-психолог розвивае свою теорiю походження релiгii та моралi. І вже якщо Лiна каже, що нiяк не могла зрозумiти, що таке «тотем» i «табу», то значить, ЩОСЬ вона все-таки зрозумiла. Спробуемо припустити, що могло привернути увагу дитини в цiй книжцi. Найiмовiрнiше – ii остання третина, де багато говориться про дитячу психологiю, про спостереження дитини за домашнiми тваринами: кiньми, собаками, кiшками, а також – мешканцями курника (курка, пiвень, курча). Там у Фройда, до речi, миготять i такi рiднi слова – «три кузини». Безсумнiвно, якийсь слiд у пам’ятi таке читання все ж залишало – розумiння того, яким е складним i цiкавим навколишнiй свiт. Свiт, у якому навiть за такими буденними кицями та курчатами криються якiсь не цiлком iще зрозумiлi глибини. Не так вже й важко iдентифiкувати i читаний школяркою Лiною твiр Габрiеле д’Аннунцiо. Це роман «Насолода» (1889). Дiвчинка дивувалася, що автор iз захопленням описуе «жiнку з низьким чолом». Ось цi рядки в романi д’Аннунцiо: «Воiстину, вона була ще спокусливiша, нiж тодi. Якась пластична таемниця ii краси стала ще темнiшою та захопливiшою. Їi голова з низьким чолом, прямим носом, дугоподiбними бровами, вiдзначалася таким чистим, таким строгим, таким класичним окресленням»[22 - Д’Аннунцио Габриеле. Наслаждение. Пер. с итал. Е. Р. Под ред. Ю. Балтрушайтиса, 1908. URL: http://az.lib.ru/d/d_annuncio_g/text_0040.shtml]. Вона – це Єлена, не просто кохана головного героя роману, естета графа Андреа Спереллi, але жiнка уславлювана i шанована ним.

У переказi це чимось схоже на дешеве базарне чтиво (в такому дусi, до речi, Петро Чардинiн зробив дореволюцiйну екранiзацiю «Хтивостi» у 1915 роцi). Але тут мова йде про лiтературу зовсiм iншого гатунку! «Насолода», перший роман д’Аннунцiо, написаний ним у 25-рiчному вiцi, став ключовим текстом iталiйських декадентiв, естетичним манiфестом декадентства. Звичайно, дев’ятирiчна дiвчинка не могла по-справжньому зрозумiти й оцiнити декадентський роман д’Аннунцiо. Але, з iншого боку, так само безсумнiвно, що опорнi смисли цiеi книжки у неi в душi залишилися – повага до жiнки, культ краси, захоплення вiчним Римом (який до речi, вiдiграватиме таку велику роль у життi ii дочки й онучки).

Звiдки ж узялися такi книжки у тiточок? «Може, зi старих, недознищених радянською владою бiблiотек»[23 - Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 125.], – припускае Костенко. Але хай там як, нам варто окремо усвiдомити, осмислити сам факт наявностi такоi бiблiотеки в будинку, де виховувалася Лiна; саме коло ii спiлкування – три тiтоньки, якi читають такi книжки; всю ii в широкому значеннi сiм’ю, в якiй не боялися зберiгати такi видання. І все це – не забуваймо! – в серединi страшних для Украiни 30-х рокiв, адже для радянськоi влади того часу Фройд i д’Аннунцiо були украй сумнiвними авторами.

Для початку зазначимо, що батьки Зигмунда Фройда мали пряме вiдношення до Украiни. Сiм’я його батька до переiзду у Вiдень жила в Галичинi, мати народилася в Бродах, зросла – в Одесi (в тому ж «Тотемi й табу», наприклад, е достатньо лiкарських випадкiв iз Одеси). Радянська влада спочатку позитивно ставилася до теорiй Фройда, вбачаючи в них матерiалiстичне пояснення поведiнки людини. Фройдизм намагалися схрестити з марксизмом. У краiнi вiдкривалися вiдповiднi науковi пiдроздiли (психоаналiтичне товариство при Наркомосi, психоаналiтичний унiверситет). Але пiсля широкоi дискусii в серединi 20-х рокiв теорii Фройда оголосили iдеалiстичними, несумiсними з марксизмом, а психоаналiз було розгромлено.

У чомусь схожою була доля i спадщини д’Аннунцiо. Перш за все, варто вiдзначити, що до його творчостi з великим iнтересом ставилася Леся Украiнка. Вона ще 1899 року пiдготувала для засiдання Киiвського лiтературно-артистичного товариства глибоку доповiдь «Два напрямки в новiтнiй iталiйськiй лiтературi (Ада Негрi i д’Аннунцiо)». Наступного року статтi Украiнки, зробленi на основi цiеi доповiдi, вийшли вiдразу в декiлькох журналах. По сутi, бiля витокiв «д’аннунцiоманii», що сколихнула Росiйську iмперiю i тривала до початку 1920-х рокiв, стояла саме Леся Украiнка. І вже пiсля неi хвиля ця захопила росiйських поетiв – Брюсова, Блока, Цветаеву. Показово, що коли Лев Троцький того ж 1900 року по теплому слiду викривав сумнiвну сутнiсть iталiйця (стаття «Дещо про фiлософiю “надлюдини”»), вiн посилався саме на матерiал i переклади Лесi Украiнки.

Ставлення до д’Аннунцiо за радянськоi влади теж було неоднозначним. Наприклад, чутливий Маяковський ще 1919 року розкусив його i затаврував, написавши в «Советской азбуке»: «Фазан красив. Ума ни унции. / Фиуме спьяну взял д’Аннунцио» (Республiка Фiуме – сепаратистське утворення, що iснувало кiлька мiсяцiв у мiстi Рiецi, д’Аннунцiо був його диктатором). Але, з iншого боку, в першiй половинi 1920-х д’Аннунцiо ще сприймався багатьма як вiйськовий герой, бунтар i навiть, узагалi революцiонер. Лише десь iз 1925 року в СРСР остаточно розiбралися, що це не та революцiя, не «червона», а «чорна». Пiсля чого поета-письменника i недовгочасного диктатора було надовго затавровано як чорносорочечника, фашиста, i майже забуто – аж до початку 1990-х.

Два тiльки iменi, Фройд i д’Аннунцiо, але наскiльки ж вони поглиблюють розумiння того, в яких умовах росла i розвивалася Лiна Костенко! 1930-тi роки. Радянська влада все жорсткiше брала пiд контроль письменство i книговидання. Пiсля створення 1934 року Спiлки письменникiв СРСР контроль цей став абсолютним. А маленька Лiна тим часом росла в дещо iншому свiтi посеред iншоi лiтератури, у родинi украiнських iнтелiгентiв, чие становлення вiдбувалося на хвилi «украiнського вiдродження», украiнiзацii 1920-х рокiв. Це люди, що в ринковi непiвськi роки купували та зберiгали не простенький маслiт, якихось «Мiсс Менд» i «Острiв Ерендорф», а лiтературу вищого зразка – як художню, так i, говорячи сучасною мовою, non-fiction. Люди, що не боялися тримати i читати таку лiтературу в роки страшних репресiй. Аж до 1939 року, коли iх читала 9-ти рiчна дiвчинка!

…Але повернiмося до маленькоi Лiни, ii «чарiвних декорацiй» – принцесиних квiтiв i казкових садiв. Тiтоньчин сад, за ii словами, «був найтаемничiшим»: «Там були хмари бузку i неймовiрнi троянди. Наймолодша з принцес… кохалася у трояндах, виписувала новi сорти, а може, сама й давала iм iмена – “Мона Лiза”, “Цариця Тамара”, “Анна Каренiна”. Навiть варення варили з троянд»[24 - Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 124.]. Чи не правда, пiсля цього зрозумiлiшим стае буяння цвiту (не тiльки кольорiв, а й квiтiв) у ii поезii. Троянди, бузок, айстри – не злiчиш iх!

Але не забуваймо i про бабусин сад. Прагматичнiший, бо в ньому бiльше фруктiв. Вишнi, яблука, грушi рiзних сортiв, у рiзну пору – цвiтiння, дозрiвання, опадання листя. Ними теж наповнена поезiя Костенко. «Стояла груша, зеленiв лiсочок. / Стояло небо, дивне i сумне. / У грушi був тоненький голосочок, / Вона в дитинство кликала мене»[25 - Костенко Лiна. Сад нетанучих скульптур: Вiршi, поема-балада, драматичнi поеми. К.: Радянський Письменник, 1987. С. 23.].)

Однак при цьому в розмовi з дочкою Костенко уточнювала, що квiтковий «Бузиновий цар» iз вiрша, який дав назву всiй дитячiй збiрцi 1987 року, жив усе ж таки не в тiтоньчиному, а саме в бабусиному саду – в найгустiших заростях, куди iй забороняли ходити. Але вона ходила i бачила – по-справжньому бачила! – його очi, що свiтилися з пахучого бузку.

У садочку-зеленочку
Ходить вишня у вiночку.
Хтось ?й грае на дуду,
Подивлюся я пiду.

Баба каже: – Не ходи!
Темнi поночi сади.
Там, де вiтер шарудить,
Бузиновий цар сидить.

Брови в нього волохатi,
Сивi косми пелехатi.
Очi рiзнi, брови грiзнi,
Кiгтi в нього як залiзнi,
Руки в нього хапуни —
Так i схопить з бузини!

Я кажу ?й: – Бабо, нi!
Очi в нього не страшнi.
На пеньочку, як на тронi,
Вiн сидить собi в коронi.
Грае в дудку-джоломiю,
Я заграв би, та не вмiю.

А навколо ходять в танцi
Квiти – всi його пiдданцi.
Є оркестри духовi,
Равлик-павлик у травi.

Є у нього для настрашки
Славне во?нство – мурашки.
Три царiвни бузиновi
Мають кожна по обновi.

Невсипущi павуки
Тчуть серпанки i шовки.

На царевiй опанчi
Зорi свiтяться вночi.
Вiн сидить у бузинi,
Усмiхаеться менi![26 - Костенко Лiна. Бузиновий цар. URL: https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5639]

Коментуючи iншi своi рядки «А в снi далекому, туманному, не похиляючи траву – / Дюймовочка в листочку капустяному, – / я у життя iз вiчностi пливу», поетеса пояснювала, що магiя цього вiдчуття – едностi дитини, новоi душi, що з’явилася на свiт, iз усiм свiтом природою – особливо гостро проявляеться, якщо «дитина виростае там, де все росте, цвiте, де все циклiчно змiнюеться». (І далi в своему дiалозi мати i дочка, Костенко i Пахльовська, помiтили, як iз «надднiпрянських садiв» Лiни виростають фiлософськi сади Лiни Василiвни. Грецький сад, як мiсце Аристотелевих дiалогiв, барочнi iталiйськi сади та французькi сади Ле Нотра зi «Снiгу у Флоренцii», збiрка «Сад нетанучих скульптур» (1987), зрештою – вавилонськi «сади Семiрамiди» iз «Записок самашедшого».)

Завершуючи тему «магiчного реалiзму». Ржищiв став для Костенко асоцiюватися з Макондо в першу чергу завдяки бабусi, що вмiла витончено опредметнити казку, зробивши ii частиною життя. «Ішла Киця по водицю» та провалилася в колодязь у сусiдському саду; «Ходив Гарбуз по [бабусиному] городу»; «Коза-дереза», що iсть, як виявилося, не тiльки кленовi листочки, а й книжковi аркушики; «Брехунчик», що живе, як пояснила бабуся, на потилицi i починае ворушитися, коли дiвчинка говорить неправду, – для Лiни тодi це все були реальнi iстоти, а не абстрактнi образи. Поетична магiя життя.

Але були в украiнському Макондо i своi страхи, жахи, невiдомi колумбiйцям. 1933—1934 роки, Голодомор. У Ржищевi було легше – це все-таки не село, а мiстечко, тут були якiсь пiдприемства, а значить – бiльше шансiв вижити. Але далi – на дорогах до Киева, лежали i вмирали вiд голоду люди, украiнськi селяни. Лiна Костенко вiдтворила цю картину, описану ii матiр’ю, в «Марусi Чурай»: «Лежать пiд лiсом люди на травi, / на грудях склавши руки восковi, / лицем до неба, тьмою оповитого, / напiвукритi хто сачком, хто свитою, – / чи вже умерли, чи iще живi?»[27 - Костенко Лiна. Маруся Чурай: Іст. роман у вiршах. К.: Радянський письменник, 1979. С. 136.].




Мама, тато, бабуся i Киiвська Венецiя


Лiна народилася в сiм’i вчителiв. Батько ii, Василь Григорович, хоч i був молодим, працював директором школи №55 у Киевi на Шулявцi. Але його за рознарядкою вiдправили директорувати на Луганщину, в Кам’яний Брiд (нинi – Кам’янобрiдський район Луганська). Вiн викладав там iсторiю i математику (якi рiзнi предмети!), його дружина викладала там само. Жили разом в кiмнатцi при школi.

Уперше на батька донесли 1930 року. Пiсля згортання полiтики украiнiзацii, яке почалося 1929 року, нацiональна iнтелiгенцiя була пiд особливою пiдозрою. Чоловiк начитаний, знае багато мов, гострий на язик, вiн якось грав у шахи з одним знайомим. Граючи, i про життя говорив, набалакав на тi часи зайвого. Пiсля чого до батька прийшли з обшуком i допитом. Пiд час обшуку енкавеесники шукали, де пiдозрюваний «зберiгае зброю». «Ось моя зброя!», – сказав Василь, показавши на колиску з семимiсячною дочкою. (Як, проте, пророче вийшло – просто за Лесею Украiнкою: «Вигострю, виточу зброю iскристу, / Скiльки достане снаги менi й хисту». Саме такою зброею, вiдточено-гострою, стала згодом поезiя Лiни Костенко.) «Вы издеваетесь над нами», – сказали чекiсти. «Це ви знущаетеся з мене», – вiдповiв Василь. «Його забрали. В рiк мого народження, менi було мiсяцiв сiм. Вважаеться, що 37-й був роком арештiв, насправдi ж арешти почалися значно ранiше»[28 - Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 135.], – сумно резюмуе поетеса.

Через тринадцять мiсяцiв Василя вiдпустили. Вiн, уже мiчений владою, насилу змiг знайти роботу, а 1937 року через свою «неблагонадiйнiсть» знову ii втратив. Пiсля цього, на щастя, йому вдалось улаштуватися плановиком-економiстом в облнаросвiту, де його за любов до шахiв прозвали Ботвинником. Лiна згадувала, що в тi часи близьким приятелем батька був Олекса Повстенко (1902—1973), архiтектор, iсторик, мистецтвознавець. Вiн приходив до них додому на Труханiв острiв грати в шахи.

Повстенко вiдомий тим, що 1941 року врятував вiд руйнування Софiю Киiвську. Коли радянськi мiнери приiхали, щоб закласти вибухiвку пiд святиню, вiн керував тодi цим об’ектом i сказав, що пiд храмом немае пiдвалiв. Часу було обмаль, i мiнери поiхали, не перевiривши його слова. 1944 року, пiд час вiдступу нiмцiв, Повстенко поiхав до Словаччини, потiм до Нiмеччини. І 1949-го перебрався до США, де, до речi, брав участь у добудовi Капiтолiю. А також написав видатну книгу «Катедра св. Софii у Киевi».

1930 року побувати на допитах довелось i матерi, Зiнаiдi Юхимiвнi. Допитували ii за звичайною чекiстською методою. З яскраво палаючою лампою, спрямованою у вiчi… Не заарештували. Однак iз такими хвилюваннями мама вирiшила вiдправити Лiну вiд грiха подалi – до бабусi, у Ржищiв.

Мама Лiни, як i батько, теж була неординарною людиною, жiнкою, «зiтканою з поезii, з музики». Вона закiнчила Ржищiвську гiмназiю. Збереглося фото з ii викладачами: елегантнi вчительки, чоловiки всi у краватках, деякi з метеликами. Розглядаючи його, Зiнаiда Юхимiвна плакала – бiльшiсть iз цих людей було репресовано.

Вони з батьком познайомились у Ржищевi, в аматорському театрi, де разом грали.



«Мама за природою своею була гуманiтарiем, любила лiтературу, мистецтво <…> Хотiла вступати на фiлологiчний. Але батько iй не порадив, сказав, щоб вибрала фах якийсь далекий вiд iдеологii, бо його рано чи пiзно посадять, а в неi дитина — то щоб могла вижити. Так i вийшло. То мама пiшла на хiмiю, бо там уже вчився ii брат, згодом доктор хiмiчних наук, до вiйни жив i працював у Харковi. Надсилав мамi своi науковi працi, вона iх читала, вона добре знала хiмiю. Але любила лiтературу»[29 - Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 130—131.].



Важлива деталь. Мама iнодi брала Лiну з собою до унiверситету. І та на все життя запам’ятала, що викладачi, професори говорили украiнською мовою. Так, у найтемнiшi сталiнськi часи – i украiнською. І нiкому це не видавалося дивним. Хоча вже в школi на Трухановому островi, де навчалася Лiна, ситуацiя була iншою. Вчителi говорили украiнською, дiти на уроцi – теж. Але на перервах учнi в основному «балакали» росiйською…

Труханiв острiв i… школа? Так. Нинiшнiй Труханiв (який у Киевi завжди на виду) настiльки не схожий на те, що було там до вiйни, що потрiбно зробити невеликий iсторичний екскурс.

У другiй половинi XIX столiття на вигiдно розташованому Трухановому островi з’явилися майстернi пароплавного магната Давида Марголiна. Люди, якi працювали на них, селилися поблизу. Будинки в основному були дерев’яними, i лише зрiдка – кам’яними. На найвищому пагорбi острова поставили церкву Святоi Єлизавети i училище, побудованi коштом освiченого промисловця. Із 1918 року почали облаштовувати пляжi за европейською модою, першими – кайзерiвськi солдати, що увiйшли до Киева за держави гетьмана Скоропадського.

Головна змiна, що принесла на Труханiв острiв радянська влада, – це занепад церкви (а потiм – ii розбiр на камiння) i реорганiзацiя училища в школу з гарним номером 100 (саме в неi пiде семирiчна Лiна). У другiй половинi 30-х острiв являв собою окреме автономне мiстечко навпроти великого Киева, що зовсiм недавно став столичним. Пiшохiдного моста не було, з Киевом острiв’ян з’еднував старий кораблик на ймення «Парубок» i власнi човни, якi були практично в кожнiй родинi. Коли лiд був невеликим, його ламав невеликий криголам. А в надiйний льодостав на лiд кидали дошки i так ходили.

Пiд час повеней острiв заливало – часом пiд самi дахи (спецiальна червона позначка нагадувала про найсильнiшу повiнь 1931 року). Тому будинки ставилися на палях, щоб бути вищими. Так складався особливий мiський пейзаж двоповерховоi дерев’яноi днiпровськоi Венецii. У пору повенi сусiди з нижнiх поверхiв iз найцiннiшими речами тимчасово переселялися на верхнiй. У «високу воду» до школи дiтей звозили човнами, часто кооперуючись. В умовах сезонних катаклiзмiв у жителiв селища вироблялося особливе «вiдчуття лiктя». Сьогоднi ти комусь допомiг, завтра – тобi допоможуть. При всьому тому i курортна складова з Труханового острова не зникала. У вихiдний день вiдпочити на тутешнiй пляж приiжджали i кияни. А у труханiвцiв вiн завжди був «пiд рукою».

Тож уявiть собi цю атмосферу. «Усе махало крилами i веслами». Рiчка, пляж, романтичне вiдчуття острова, але при цьому – близькiсть столицi. Незвичайний мiський пейзаж селища – з палями, мiстками, галерейками i терасами. Життя в бiологiчних ритмах природи – льодостав i льодохiд, паводки i повенi. Почуття небезпеки, яке лоскоче i в той же час – еднiсть iз природою Днiпра. Тож не дивно, що Костенко згадуе про Труханiв острiв iз винятковою нiжнiстю: «Це був дивовижний острiв, весь — як у срiбному перснi, обнятий двома рукавами Днiпра. Тодi там береги були чистi, пiсок перемитий повенями, ми жили на вулицi Набережнiй, вiзавi з Киевом. Перед очима був князь Володимир з хрестом»[30 - Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 123.].

І ось тiльки тепер ми можемо зрозумiти всi деталi картини, промальованоi Костенко у вiршi «Я виросла у Киiвськiй Венецii». (До речi, в «Насолодi» у д’Аннунцiо Венецii немае, але е Венецiанська площа – одне з найкрасивiших мiсць вiчного мiста.) Так, це був дивовижний украiнський варiант Венецii, хай не такий багатий i аристократичний. Зате – молодецький i вiдчайдушний, що вмiе i попрацювати, i вiдпочити. А ще – дае вiдчуття свободи, окремостi, таке рiдкiсне в умовах радянськоi влади кiнця 30-х – початку 40-х.

Я виросла у Киiвськiй Венецii.
Цвiли у нас пiд вiкнами акацii.
А повiнь прибувала по iнерцii
i заливала всi комунiкацii.
Гойдалися причали i привози.
Свiтилися кiоски, мов кiотики.
А повiнь заливала верболози
по саме небо i по самi котики.
О, як було нам весело, як весело!
Жили ми на горищах i терасах.
Усе махало крилами i веслами,
i кози скубли сiно на баркасах[31 - Костенко Лiна. Вибране. К.: Днiпро, 1989. С. 71.].

«О, як було нам весело, як весело!» Легко i весело. Дружби, дражнилки, сварки, бiйки. Перше освiдчення – коли красень Женя i товстий Юра, що сидiли на заднiй партi прислали спiльну записку: «Лiно, ми тебе любимо!» І дитяча мрiя про полiт. Одного разу вона обернулася стрибком iз великоi вишки: так, як це робили досвiдченi стрибуни-плавцi, склавши руки перед собою. Того разу Лiна мало не потонула, вже i рiзнокольоровi кола перед очима попливли. Але нiчого, обiйшлося – випiрнула.

Іншим разом мрiя про полiт поедналась iз пропагованими можливостями технiки – лiтаки, парашути. Стрибок iз парашутом? Чом же не спробувати! Лiна взяла стару мамину парасольку. Але одразу зрозумiла, що вигляд у неi неправильний – чорний. А парашути, як усiм вiдомо, бiлi! Тодi обiдрала непотрiбну чорну тканину i обшила каркас бiлим простирадлом. Тепер порядок. Забралася на горище i стрибнула вниз… Забилася, звичайно, сильно. Але не плакала. Адже бабуся вчила, що прийде дiд Ревило, сховае в торбу та понесе.

Так Лiна, бешкетниця i читачка, все росла, росла…

І на човнах, залитими кварталами,
коли ми поверталися зi школи,
дзвенiли смiхом, сонцем i гiтарами
балкончикiв причаленi гондоли.
І слухав мiсяць золотистим вухом
страшнi легенди про князiв i ханiв.
І пропливав старий рибалка Трухан.
Труханiв острiв… острiв Тугорханiв…[32 - Там само.]

(Так, згiдно з легендами, у острова була давня iсторiя. За однiею з версiй, назва його – вiд половецького хана Тугорхана (Тугоркана). Начебто тут наприкiнцi XI столiття була резиденцiя його дочки – дружини киiвського князя Святополка Ізяславича.)

Але це лiтнiй пейзаж острова. А ось вам зимовий:

Труханiв острiв. Крига, крига, крига.
Напровеснi дрейфуючий Днiпро.
Дитячий спорт – хто далi переплигне
по тих крижинах. І нi думки про
якийсь там страх. Це нам було театром.
Який глядач, поглянувши, не зблiд?
Веселий час – мiж кригою i катером,
коли вже рушив непорушний лiд.
О небезпека, програна, як гами!
Чим не фiгурнi танцi на льоду?
І голос мами, тоскний голос мами.
І мiй дзвiнкий, розхристаний: – Та йду!..[33 - Лiна Костенко. Мадонна перехресть. – К., Либiдь, 2012.]

Дитячi iгри, вiдчайдушнi, безрозсуднi. Стрибки – страшнiшi, нiж iз парасолькою-парашутом. Невiра в те, що в свiтi е смерть. А тим часом ii залiзне колесо знову наближалося до Днiпра.

Весна 1941 була прекрасною. На день народження Лiнi подарували гiтару, красиво зав’язану, як годиться, оксамитовим рожевим бантом. Вона так мрiяла навчитися грати на нiй (як там – «дзвенiли смiхом, сонцем i гiтарами»), i навiть починала вже щось бринькати. Лiто теж починалося чудово. Особливо 22 червня – якраз у мами день народження. Бабуся (вона теж переiхала до Киева, продавши хатку в Ржищевi) збиралася пекти традицiйний високий пирiг у «чудi»[34 - Як пояснюе далi Костенко, чудо – «це така висока кругла форма для тiста».]. І раптом – новина про вiйну. Лiна принесла ii вiд сусiдiв, куди побiгла до подружки. Батько спочатку не повiрив, розсердився – думав, дурнi жарти. Взяв вiдро нiби по воду, пiшов до колонки, перевiрити ще раз. Повернувся похмурий. Усе правда – вiйна.




Вiйна – попелище для Попелюшки


Тiльки Лiна не злякалася. Дитяча рiшучiсть вимагала виходу, негайного рiшення, прямоi дii на вiдплату. «Не бiйтеся. Я сяду в лiтак, полечу до Берлiна, прив’яжу до шворки чорнильницю <…>, та як розгойдаю ii над Гiтлером, як розмахнусь! І прямо йому в лоб. І закiнчиться вiйна»[35 - Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 130.], – втiшала Лiна рiдних. Але в життi все було навпаки – нiмецькi лiтаки летiли i летiли. Фронт швидко йшов до Киева, до Днiпра…

Батька мобiлiзували вiдразу. Старше начальство облнаросвiти евакуювалось. У сiм’i Костенка теж був шанс, але… Приятелевi, колезi батька видiлили машину на двi сiм’i. А той чи забув похапцем, чи то вирiшив не морочитися (це ж Труханiв острiв – поки туди доберешся), але за Костенками нiхто не прийшов, не заiхав.

Є дивовижнi за своею кiнематографiчною виразнiстю опису спогади цих перших мiсяцiв вiйни: «Менi було одинадцять. Ішов бiй за Днiпро. Ми сидiли в окопi. Все гримiло i сипалося. Нiмцi гатять по Днiпру, радянськi по нiмцях, а все летить над головами у нас. По радiо передають, що боi йдуть на бiлоцеркiвському напрямку, а нiмцi вже за горою <…> А менi ж нудно. Сидиш мiж дорослих, хтось плаче, хтось молиться, хтось дрiмае <…> Темно. Намацала якусь галузочку i вожу нею по стiнi, пишу…» Через роки Лiна Василiвна не могла точно пригадати, що вона писала, але з вражаючою силою передала тi вiдчуття.

Мiй перший вiрш написаний в окопi,
На тiй сипкiй од вибухiв стiнi,
Коли згубило зорi в гороскопi
Мое дитинство, вбите не вiйнi.
Лилась пожежi вулканiчна лава,
Стояли в сивих кратерах сади.
І захлиналась наша переправа
Шаленим шквалом полум’я й води.
Був бiлий свiт не бiлий вже, а чорний.
Вогненна нiч присвiчувала дню.
І той окопчик —
Як пiдводний човен
У морi диму, жаху i вогню.
Це вже було нi зайчиком, нi вовком —
Кривавий свiт, обвуглена зоря!
А я писала мало не осколком
Великi букви, щойно з букваря.
Менi б ще гратись в пiжмурки i в класи,
В казки лiтать на крилах палiтур.
А я писала вiршi про фугаси,
А я вже смерть побачила впритул.
О перший бiль тих не дитячих вражень,
Який вiн слiд на серцi залиша!
Як невимовне вiршами не скажеш,
Чи не нiмою зробиться душа?!
Душа в словах – як море в перископi,
І спомин той – як вiдсвiт на чолi…
Мiй перший вiрш написаний в окопi.
Вiн друкувався просто на землi[36 - Костенко Лiна. Над берегами вiчноi рiки. К.: Радянський письменник, 1977.].

Одного разу вночi Лiна вийшла з окопу i побачила багнетний бiй. Як люди в мовчазнiй лютi б’ються лицем до лиця, б’ють один одного в груди, в живiт, вивертаючи живу плоть. Видовище не для 11-рiчноi дитини. Ще через кiлька днiв – знову «смерть впритул», але вже трохи iнакше. Вони тодi дiсталися Ржищева. Пiд час найважчих боiв ховалися в льосi. А коли шум бою затих, вийшли нагору.



«Я забiгла в дiм моеi тiтки, якраз тiеi, у якоi читала Амброза Бiрса. У них завжди було дуже чисто, i в кухнi пахло сушеними грушами. Я зайшла в кухню — а стiна бiла-бiла, i на нiй вiдбитки закривавлених пальцiв [червоноармiйця]. Якось так — вище i вище, нiби вiн iшов уже на небо. Я зрозумiла, що солдат був поранений, увiйшов навзгинцi, намагався пiднятись i тримався руками за стiну <…> А у дворi вже грав на губнiй гармошцi нiмець. А другий сидiв навпочiпки серед гарбузiв, i на тому гарбузi, що ходив колись по городу i питався свого роду, вирiзав ножиком iм’я своеi дiвчини: BERTA»[37 - Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. C. 150—151.].



І знову хочеться вiдзначити небанальне коло читання дiвчинки Лiни – Амброз Бiрс. Американський класик кiнця XIX – початку ХХ столiття. В СРСР вiн видавався не часто i був не на найкращому рахунку, адже погляди мав не такi лiвi, як у шанованiших бiльшовиками Джека Лондона i Ептона Синклера. 1926 року у виданiй в СРСР книжцi Синклера «Мистецтво Мамони: Досвiд економiчного дослiдження» Бiрса було жорстко розкритиковано в нарисi «Знаменитий веселун»… Дуже цiкавий i смисловий контекст згадки Бiрса саме в цьому фрагментi спогадiв Костенко. Адже американець був вiдомий не тiльки як «веселун», сатирик-гуморист, але i як один iз засновникiв «горору», автор «страшних» оповiдань. Його загадкова смерть – 1913 чи 1914 року вiн безслiдно зник пiд час мексиканськоi громадянськоi вiйни, ймовiрно, був кимось розстрiляний – зробила вагомiшою другу шальку терезiв його творчостi. І в цьому смислi безiменний червоноармiець, який помер у будинку Лiниноi тiтки, мовби повторив долю Бiрса. Асоцiативне мислення великого поета. Навiть в iнтерв’ю, пiдсвiдомо, але Костенко назвала зовсiм не випадкового учасника… І в «Записках самашедшого» (2010) вона вiдтворить одну з найстрашнiших сцен «несмiшного» Бiрса – смертельне борiння людини з невидимим чудовиськом на вiвсяному полi. Це здасться iй найточнiшою метафорою актуальноi полiтичноi ситуацii в Украiнi.

Переступивши через Днiпро, фронт вирушив далi. Батько потрапив у котел пiд Лохвицею. Шпиталь, у якому вiн був iнтендантом, розбомбили. Його командир – застрелився. А батько повернувся до сiм’i.

У нiмецьку окупацiю жилося важко, голодно. Були то на Трухановому островi, то в Ржищевi. Часто доводилося ходити по селах, мiняти речi на iжу. Ось вiрш, бiографiчно цiнний точною географiчною прив’язкою. Корчувате – село на березi Днiпра. Але лiтературно – ще цiннiшою психологiчною напругою. І тут теж е нудьгуючий окупант зi зброею в руках.

У Корчуватому, пiд Киевом,
рiк сорок другий, ожеледь, зима.
Маленький цуцик п’ятами накивуе.
Знiчев’я нiмець зброю пiднiма.
І цiлиться. Бо холодно i нудно
йому стоять, арiйцю, на посту.
А навкруги безсмертно i безлюдно,
бо всi обходять нiмця за версту.
Лишае мить у пам’ятi естампи.
Ворона небо скинула крильми.
Вже скiльки снiгу i подiй розтануло
там пiсля тоi давньоi зими!
Вже там цвiли i квiти незлiченнi,
вже там i трасу вивели тугу.
…А все той нiмець цiлиться знiчев’я.
…А все той песик скiмлить на снiгу[38 - Костенко Лiна. Неповторнiсть: Вiршi, поеми. К.: Молодь, 1980. С. 109.].

Крижаний холод зими, крижаний страх вiйни. Цiлиться нiмець знiчев’я. Але не стрiляе (все ж Третiй рейх першим iз краiн свiту ухвалив закон про дбайливе ставлення до тварин). І ось ця пауза, це пiдмерзле питання (вистрiлить? нi?) тримае в напрузi бiльше, нiж можлива сумна iсторiя про застреленого песика.

І ще один поетичний трилер – «Смертельний падеграс». Описавши широкими, космiчного розмаху мазками рiзнi види танцiв, поетеса пiдходить до сутi. Теж вселенськоi, тому що життя кожноi людини дорiвнюе всесвiту.

…Дорiг вiйни смутнi подорожани,
ми знали iнший – танець бездорiж.

Десь труп коня вмерзае в сизу осiнь.
І смерть впритул до мене пiдступа.
А я iду. А я роблю наослiп
на мiннiм полi обережнi па.

Пiвкроку вбiк – i все це пiде прахом.
І цiлий всесвiт вмiститься в сльозу.
Дрiмотнi мiни – круглi черепахи —
в землi шорсткiй ворушаться, повзуть.

О пiруети вимушених танцiв!
Хто йшов по полю мiнному хоч раз,
той мимохiть i на паркетних глянцях
пригадуе смертельний падеграс[39 - Костенко Лiна. Триста поезiй. К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2012, С. 85.].

Знову – напруження вищого гатунку. Тепер – дзвiнкий страх зробити невiрний рух. І знову ми мерзнемо разом iз героiнею. Холодна пiзня осiнь. Просто фiзично хочеться зiгрiтись.

Автор даруе нам цю можливiсть у вiршi, що починався так сумно i темно.

Колись давно, в сумних бiженських мандрах,
коли дитям я ледве вже брела,
старi хатки в солом’яних скафандрах
стояли в чорних кратерах села
<…>

Чужi оселi… Темний отвiр хати.
Ласкавий блиск жiночоi коси.
А потiм довго будуть затихати
десь на печi дитячi голоси.

Уже сидиш зi жменькою насiння.
Уже привiтно блима каганець.
Уже в такому запашному сiнi
в твiй сон запрiгся коник-стрибунець!

І нiч глуха. І пес надворi вие.
І свiт кривавий, матiнко свята!
Чужа бабуся ковдрою укрие,
свое розкаже, ваше розпита.

І нi копiйки ж, бо не вiзьме зроду,
бо що ви, люди, на чужiй бiдi?!.
А може, то в душi свого народу
я прихилила голову тодi?[40 - Костенко Лiна. Неповторнiсть: Вiршi, поеми. К.: Молодь, 1980. С. 172.]

Спокiйний нiчлiг i жменька насiння – межа мрiянь для дитини у военну пору. Втiм нi, бували i вищi сильнi мрii: «Всi ми про щось мрiяли у дитинствi. / Хто про iграшку, хто про казковi пригоди. / А я – щоб мати до ранку не збожеволiла. / Вперше казку про Попелюшку я почула на попелищi»[41 - Костенко Лiна. Всi ми про щось мрiяли у дитинствi. URL: https://www.rulit.me/books/lina-kostenko-poeziya-read-410864-38.html].

З цього обпаленого вогнем дитинства у Лiни залишилося ще одне дивовижне враження. Полум’я над палаючими хатами – високе, створюе шалене завихрення, як те, що пiзнiше вона побачить над кипарисами, якi так любив зображувати Ван Гог[42 - Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 155.].

Бiлий Фенiкс, неспалимi риси!
Тiльки – бомба з думкою вiдра.
…В пам’ятi вогненнi кипариси
хиляться у сторону Днiпра.

Через два роки фронт повернувся до Днiпра. І коли вiн покотився далi на Захiд, на землю ii дитинства знову прийшли мирнi днi. Але потрiбно було ще вижити, не потрапити пiд залiзний каток фронту.



«Танки одгуркотiли. Ми не знали, чи вже виходити з пiдвалу, чи ще не виходити. І раптом почули над собою музику. І то не яку — акорди “Мiсячноi сонати” Бетховена. Я вбiгла в будинок. У кiмнатi за пiанiно сидiв молодий лейтенант. Це грав вiн. Я, зачудована, зупинилася. Вiн повернув голову й усмiхнувся»[43 - Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 153.].



А де жити? Що там на улюбленому Трухановому островi? Гармонiя «Киiвськоi Венецii» розвiялася чорним димом. Коли 1943 року Червона армiя поверталася до Днiпра, Гiтлер дав команду кожен оборонний рубiж тримати на смерть. А Днiпро – рiка широка, тому для захисних рубежiв – зручна. Готуючись до оборони, нiмецьке командування вирiшило зачистити Труханiв острiв, якiй мiг стати зручним промiжним плацдармом при штурмi Киева. Так 27 вересня 1943 року острiвне робiтниче селище перестало iснувати. Нiмцi наказали всiм жителям переiхати на правий берег Днiпра. Кiлькох людей, якi вiдмовилися це робити, розстрiляли. А спорожнiле селище спалили…

І ось воно – закiнчення вiрша про «Киiвську Венецiю»:





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=51131031) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 127.




2


Костенко Лiна. Неповторнiсть: Вiршi, поеми. К.: Молодь, 1980. С. 178.




3


Там само.




4


Костенко Лiна. Неповторнiсть: Вiршi, поеми. К.: Молодь, 1980. С. 179.




5


Костенко Лiна. Веселий привид прабаби. URL: https://www.rulit.me/books/lina-kostenko-poeziya-read-410864-14.html




6


Костенко Лiна. Неповторнiсть: Вiршi, поеми. К.: Молодь, 1980. С. 177.




7


Костенко Лiна. Маруся Чурай: Іст. роман у вiршах. К.: Радянський письменник, 1979. С. 22.




8


Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 124




9


Костенко Лiна. Триста поезiй. К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2012. С. 293.




10


Костенко Лiна. Неповторнiсть: Вiршi, поеми. К.: Молодь, 1980. С. 113.




11


Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 124—125.




12


Там само. С. 125—126




13


Костенко Лiна. Сад нетанучих скульптур: Вiршi, поема-балада, драматичнi поеми. К.: Радянський письменник, 1987. С. 24.




14


Костенко Лiна. Триста поезiй. К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2012. С. 294.




15


Костенко Лiна. Триста поезiй. К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2012. С. 216.




16


Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 129.




17


Костенко Лiна. Триста поезiй. К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2012. С. 92.




18


Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 124.




19


Там само.




20


Там само.




21


Фрейд Зигмунд. Тотем и табу: Психология первобытной культуры и религии. Пер. с нем. М. В. Вульфа. М.—Пг.: ГИЗ, 1923.




22


Д’Аннунцио Габриеле. Наслаждение. Пер. с итал. Е. Р. Под ред. Ю. Балтрушайтиса, 1908. URL: http://az.lib.ru/d/d_annuncio_g/text_0040.shtml




23


Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 125.




24


Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 124.




25


Костенко Лiна. Сад нетанучих скульптур: Вiршi, поема-балада, драматичнi поеми. К.: Радянський Письменник, 1987. С. 23.




26


Костенко Лiна. Бузиновий цар. URL: https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=5639




27


Костенко Лiна. Маруся Чурай: Іст. роман у вiршах. К.: Радянський письменник, 1979. С. 136.




28


Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 135.




29


Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 130—131.




30


Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 123.




31


Костенко Лiна. Вибране. К.: Днiпро, 1989. С. 71.




32


Там само.




33


Лiна Костенко. Мадонна перехресть. – К., Либiдь, 2012.




34


Як пояснюе далi Костенко, чудо – «це така висока кругла форма для тiста».




35


Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 130.




36


Костенко Лiна. Над берегами вiчноi рiки. К.: Радянський письменник, 1977.




37


Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. C. 150—151.




38


Костенко Лiна. Неповторнiсть: Вiршi, поеми. К.: Молодь, 1980. С. 109.




39


Костенко Лiна. Триста поезiй. К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2012, С. 85.




40


Костенко Лiна. Неповторнiсть: Вiршi, поеми. К.: Молодь, 1980. С. 172.




41


Костенко Лiна. Всi ми про щось мрiяли у дитинствi. URL: https://www.rulit.me/books/lina-kostenko-poeziya-read-410864-38.html




42


Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 155.




43


Дзюба Іван, Костенко Лiна, Пахльовська Оксана. «Гармонiя крiзь тугу дисонансiв…». К.: Либiдь, 2016. С. 153.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения